СУМНІ ЕЛЕГІЇ "Життя поета" (Книга IV, елегія X) Публій Овідій Назон 📚 Аудіовірш

Пу́блій Ові́дій Назо́н (лат. Publius Ovidius Naso), або Овідій; 20 березня 43 до н. е. , Сульмона, сучасна Італія — 17, Томіс, сучасна Констанца, Румунія) — останній з поетів «золотої доби» римської літератури, твори якого мали суттєвий вплив на пізнішу європейську середньовічну літературу та по наш час. Жанр - елегія. Тема – трагедія вигнання і сум за батьківщиною. Ідея – уславлення любові до батьківщини. Настрій – смуток, журба. Ліричний герой скаржиться на долю, мріє про повернення на батьківщину. Настрій  елегії сумний,  відчувається  розпач  героя.  Адже  в ній розповідається про вигнанця. Основний художній конфлікт “Сумних елегій” Овідія – несправедливість влади до поета. Художні засоби “Сумні елегії”: -епітети: мила отчизна, тихих пісень, метри дзвінкі, рубець пурпуровий, сповідь огненну, незрівнянний Горацій, вибагливий співець, серце чуле, покірне; вчинок незважений, читачу сердечний, солодке життя…. дальня країна, тепле повітря, хвилі плинні, море безкрає; -порівняння: Ти приходиш до мене як ліки…”; земля стає біла, мов мармур; суда, мов мармуром, стиснуті льодом; необроблена, мов пустка, земля. -метафори:  «Муза … кликала душу мою», «роки … минали», «душа не лежала до праці», «недоля …перестріла», «Дух не схитнувсь»… Істр хвилями плинними запобігає війні; Борей, сніги заважають нам жити; небо тремтяче, і те ніби гнобить людей; отруту страшну бистре залізо несе Елегія закінчується розпачливим наріканням на долю,  яку, на жаль, не можна змінити. Автор пише: «Горе моє! Не заходь жоден щасливий  сюди. Адже так широко світ розіслався безмежно великий, Нащо ж на муки мені край  цей відкрито сумний».