Відбій тривоги

Стихи Златенции Золотовой. Поёт Суно. На кухні штори… Навіщо штори? Бо там – за ними, авжеж, не море. Бо там – за ними, авжеж, не го́ри. Хоча і схожість є: го́ри – горе. Сиджу на кухні, дивлю́сь на штори, Бо монохро́мне приємне оку. Вони – як море, ну майже море. Вони, як хвилі поодино́кі. На кухні штори… Навіщо штори? Бо там – за ними – суцільне горе. Суспільне горе і в чо́мусь спільне, Хоч слово спільне звучить ванільно. А горе, знаєш, воно приватне. Воно до чо́ртиків особисте. Якщо твоє, – тільки ти і здатний Його відчути так близько, чисто. Всі люблять море, всі – mi amóre. Не звинувачуй нікого, пташко, Якщо на горе навісять штори, Бо горе бачити дуже важко. Це – ніби по дорозі без взуття. Війна нас вчить дивитися під но́ги. І прибирати рідкісне сміття Із власної життєвої дороги. І відчувати кожен день життя. І ці, хоч і маленькі, перемоги, Коли виходиш цілим з укриття, Почувши про відбій. Відбій тривоги. Ще трішки зачекай і мить заждИ. Добро невпинно йде до перемоги. І Україна раз і назавждИ Почує про відбій. Відбій тривоги. Скажи два головних, щоб нас зігріть. Скажи мені ще раз оті два слова. На кожне їхнє «можем повторить» Скажи, щоб чули всі: Ніколи знову!